Повна версія

Головна arrow Право arrow Адміністративна відповідальність

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Кваліфікація корпоративної провини

Правові передумови кваліфікації

Встановлення ознак провини юридичної особи пов'язане з об'єктивними труднощами, зумовленими насамперед тим, що юрисдикційна діяльність вперше розглядає організацію як суб'єкта адміністративної відповідальності. В аналітичних дослідженнях і практиці існують різні підходи до з'ясуванню суті розглянутої проблеми, від вирішення якої багато в чому залежить ефективність правозастосовчої діяльності. Прихильники персоніфікованої відповідальності організацій обґрунтовують ототожнення провини юридичної особи з діяннями його посадових осіб. Для подібного роду обгрунтувань існують і юридичні передумови. Як відомо, ч. 3 ст. 2.1 КоАП передбачає можливість кореляції адміністративної відповідальності фізичної та юридичної особи, стосовно до цього приписом КоАП законодавець вбачає залежність ознак корпоративної та індивідуальної винності - до відповідальності за дане адміністративне правопорушення можуть бути притягнуті як організація-порушник, так і її винну посадову особу. Однак у цьому випадку необхідно встановити наявність взаємозумовленості індивідуального та корпоративного правопорушення. Предметом публічного доведення є встановлення причинно-наслідкового зв'язку діяння фізичної особи та корпоративного правопорушення. Таким чином, відповідно до ч. 3 ст. 2.1 КоАП при порушенні справи про адміністративне правопорушення можуть бути виявлені ознаки діяння юридичної особи та її керівного посадової особи, протиправними діями якого і обумовлено вчинення корпоративного проступку. Однак для ототожнення індивідуальної і корпоративної відповідальності немає належних юридичних передумов, насамперед, необхідно враховувати наявність різних процесуальних і кваліфікаційних атрибутів виявлення ознак винного діяння.

Законодавством передбачено порушення справи про адміністративне правопорушення юридичної особи, і поряд з ним порушується справа про проступок, скоєний посадовою особою організації-порушника, причому ці процесуальні дії проводяться за фактом одного і того ж адміністративного правопорушення, але здійснюються ізольовано. До вирішальних правовим критеріям слід віднести відмінності кваліфікуючих ознак винного діяння, вчиненого організацією і фізичною особою, в останньому випадку застосовуються психологічні критерії вини у формі умислу і необережності (див. Ч. 1, 2 ст. 2.1 КоАП). На відміну від них, діяння юридичної особи ставиться йому в відповідальність на основі формально-юридичних корпоративних критеріїв, встановлених ч. 2 ст. 2.1 КоАП. Очевидно, що до юридичної особи можуть бути застосовані тільки такі критерії ad hoc.

Таким чином, законодавство допускає кореляцію адміністративної відповідальності юридичних і фізичних осіб, але виключає ототожнення ознак винного діяння, кваліфікація якого здійснюється на основі різних правових критеріїв, застосування концепції персоніфікованої відповідальності в цих випадках неможливо. Мотивація дій організації несумісна з встановленням яких би то не було психологічних критеріїв, пов'язаних з виявленням наявності вольових передумов діяння, моральна мотивація корпоративної діяльності, у тому числі і кваліфікація наміру і необережності, застосовна тільки до фізичних осіб. Моральні атрибути являють собою об'єкт правової регламентації лише у виняткових випадках, проте їх наявність або відсутність майже завжди обумовлено діями фізичних осіб. Цивілістичному законодавство розглядає статус організацій виключно як сукупність юридично формалізованих майнових атрибутів, насамперед правомочностей власника (див. П. 1 ст. 48 ЦК). Моральна мотивація корпоративної діяльності можлива лише у виняткових випадках, щодо організацій це допустимо тільки при застосуванні правил корпоративної діяльності в тих випадках, коли вони визнані звичаями ділового обороту (див. П. 1 ст. 5 ЦК). Специфіка таких правил обумовлена тим, що вони відносяться до моральним принципам, не підлягають правової регламентації і не формалізовані в правовому акті, але застосування їх тягне за собою юридично значимі наслідки.

Деякими прагматиками, у тому числі суддями та співробітниками правоохоронних органів, а також в окремих аналітичних дослідженнях обгрунтовується можливість застосування до корпоративних правопорушень концепції об'єктивного зобов'язання провини. Суть доводів прихильників такої концепції зводиться до того, що колізії, обумовлені кваліфікацією корпоративної провини, являють собою виняткове явище у правозастосовчій практиці. Вирішальним критерієм суспільної небезпечності проступку є його шкідливість, і в тих випадках, коли адміністративним правопорушенням заподіяно майнову шкоду, моральну шкоду або шкоди діловій репутації організації, істотною обставиною є саме публічне доведення настання шкідливих наслідків, а не кваліфікація корпоративної провини. У тих випадках, коли заподіяння шкоди, шкоди доведено, організація, підозрювана в скоєнні проступку, зацікавлена в мінімізації майнових наслідків діяння, тобто в застосуванні найменш обтяжливого розміру адміністративного штрафу або у призначенні інших санкцій, розмірних шкідливим наслідків проступку. Факт кваліфікації корпоративного правопорушення, тобто наявність або відсутність критеріїв його винності, в цих випадках не заперечується, оскільки він поступається за своєю значимістю правовими наслідками юрисдикційної діяльності, а саме застосування майнових та інших публічних санкцій. Неспроможність цієї концепції, так само як і концепції персоніфікованої відповідальності, обумовлена передусім формально-юридичними передумовами: критерії корпоративної провини законодавством встановлені, тому їх наявність або відсутність має стати неодмінним атрибутом публічного доведення. Більше того, використання критеріїв корпоративної вини має і істотне практичне значення, оскільки неможливість встановлення хоча б одного з них тягне за собою припинення провадження у справі про адміністративне правопорушення навіть за наявності доказів заподіяння майнової шкоди чи моральної шкоди.

Кваліфікація винного діяння у публічно-правовій сфері відрізняється від встановлення ознак цивілістичної провини. Цивільне законодавство на відміну від публічного не розглядає критерій винності делікту як невід'ємний атрибут цивілістичної відповідальності, у всякому разі об'єктивне зобов'язання можливо у випадках, якщо це передбачено федеральним законом або договором (абз. 1 п. 1 ст. 401 ЦК). Цивільним законодавством також не встановлені об'єктивні відмінності корпоративних та індивідуальних критеріїв винного діяння, як це передбачено в адміністративному законодавстві, відповідно до абз. 1 п. 1 ст. 401 ГК психологічні критерії провини застосовні для кваліфікації деліктів не тільки фізичних, а й юридичних осіб (СР з п. 2 ст. 2.1 і з п. 1, 2 ст. 2.2 КоАП). Разом з тим тільки цивільне законодавство встановлює особливі методи поставлення цивілістичної відповідальності, засновані на встановленні критеріїв невинного діяння, а саме: фізична особа або організація, яка не виконала зобов'язання, визнається невинною при наявності свідчень того, що цією особою прийняті всі належні заходи для дотримання зобов'язання ( абз. 2 п. 1 ст. 401 ЦК). В даному випадку вбачається спільність правової регламентації: ГК, так само як і КпАП, встановлює формалізовані (об'єктивні і суб'єктивні) критерії поставлення порушення в відповідальність, однак відповідно до КпАП ці критерії застосовуються тільки для кваліфікації корпоративної провини, тоді як згідно ГК вони застосовні і до фізичних осіб. Встановлення критеріїв невинного діяння являє собою унікальне явище у вітчизняному праві.

Незважаючи на об'єктивні відмінності в ГК і КпАП, вбачається і якесь тотожність публічних процедур, а саме - процедур доведення корпоративної провини. Стосовно до Цивілістичному та адміністративним правопорушенням організація, підозрювана в скоєнні відповідно делікту або проступку, повинна представити вагомі доводи, що підтверджують відсутність суб'єктивних критеріїв провини, а саме організація повинна довести, що їй були вжиті всі заходи для правомірної поведінки, а сам факт правопорушення обумовлений непереборними в даних умовах корпоративними або зовнішніми негативними обставинами. Таким чином, виборче використання критеріїв презумпції невинності притаманне не тільки публічного законодавству, стосовно до якого вони і встановлені, аналогічні формалізовані методи застосовуються і для кваліфікації винного делікту, однак у цивілістичній сфері застосування таких методів значно пространнее: особу, підозрювану у вчиненні цивільного правопорушення, повинно довести свою невинність (див. п. 2 ст. 401 ЦК). У частині цивільно-правових деліктів поняття публічного доведення провини взагалі не застосовується, як це і встановлено публічним приписом, відповідно до якого посадова особа правоохоронного органу повинно довести провину особи, підозрюваної у вчиненні правопорушення. Спільність правової регламентації вбачається і в застосуванні методу змагальності учасників процесу, відповідно до якого одна сторона - у разі адміністративного процесу це завжди посадова особа правоохоронного органу - наводить вагомі доводи, що підтверджують сам факт правопорушення (тобто підтверджують об'єктивні критерії провини), а інша сторона - фізична особа або корпоративне освіта - доводить свою невинність, тобто підтверджує відсутність суб'єктивних критеріїв провини і свідчить про те, що їй були прийняті всі підлягають заходи правомірної поведінки.

 
<<   ЗМІСТ   >>