МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИКА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

У результаті вивчення даної глави студент повинен:

знати

• • методологічні проблеми географії та підходи до їх вирішення;
• • сутність системного підходу як методологічної основи географії;
• • класифікацію методів соціально-економіко-географічних досліджень;
• • особливості і основні області застосування різних методів у соціальній та економічній географії;
• • сучасні проблеми географічної науки;
• • методи та методику проведення наукових досліджень;

вміти

• • користуватися основними джерелами знань з методології та методиці географії (навчальної, спеціальної наукової та науково-популярною літературою, географічними і родинними їм періодичними виданнями, довідковими, енциклопедичними та іншими виданнями);
• • виявляти й оцінювати в новітніх публікаціях актуальні проблеми, напрями та завдання географічної науки, її конструктивне значення на сучасному етапі розвитку російського суспільства і міжнародного співтовариства в цілому;
• • використовувати методи економіко-соціально-географічних досліджень для вирішення навчальних, наукових та прикладних задач;

володіти

• • методами аналізу та систематизації навчального та наукового матеріалу;
• • навичками виявлення актуальності і проблематики сучасних економікогеографіческіх явищ і процесів;
• • методами і методикою проведення наукових досліджень і т.д .;
• • прийомами наукового і практичного застосування методів дослідницької діяльності.

Системний підхід як методологічна основа соціально-економічної географії

Методологія науки в широкому тлумаченні - це вчення про структуру, логічну організацію, методи та засоби наукової діяльності. Методологія соціально-економічної географії - вчення про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання, що має своєю метою встановлення закономірностей просторово-часового розвитку природи, населення і господарства (територіальних соціально-економічних систем), яке розглядає особливості застосування в географічних дослідженнях загальнонаукових та спеціальних методів.

Процес наукового пізнання пов'язаний з безперервним пошуком нових методологічних підходів і методичних прийомів дослідження. Сучасний етап розвитку багатьох наукових напрямів характеризується процесами систематизації, класифікації, теоретичних узагальнень, прагненням до синтезу накопичених знань. З'явилася необхідність єдиної методологічної основи, що дозволяє органічно об'єднати різні наукові підходи в загальну концепцію. Великі можливості для вирішення цих питань відкриває системний підхід. Він орієнтований на розкриття сутності об'єктів як цілісних систем, дослідження їх різноманітних внутрішніх і зовнішніх зв'язків, розкриття механізмів формування стійкої структури систем.

Основи системного мислення можна знайти в працях стародавніх філософів, не кажучи вже про роботи більш пізніх мислителів і вчених. Першим послідовним викладом системного підходу можна вважати роботу А. А. Богданова "Тектологія - загальна організаційна наука" (1913). Вона виявилася незрозумілою, тому що набагато обігнала свій час.

Одним з основоположників сучасного системного підходу вважається Людвіг фон Берталанфі - австрійсько-американський біолог, його перші публікації, пов'язані з розробкою загальної теорії систем, відносяться до кінця 1940-х рр. Проте "урочиста хода" системний підхід почав з 60-х рр. XX ст., Коли науково-технічна революція створила сприятливі умови для розвитку науки. Л. фон Берталанфі назвав системою комплекс елементів, що знаходяться у взаємодії, виділив закриті та відкриті системи, ввів поняття рівноваги, рухомого рівноваги системи, вивчав її поведінку і узгодженість швидкостей протікають в ній процесів. З загальною теорією систем пов'язано уявлення не тільки про систему, а й про організацію та вивченні множин, що складаються з об'єктів і процесів, що відносяться до різних форм руху матерії.

Аналіз великої числа визначень, запропонованих різними дослідниками, дозволяє помітити, що у всіх визначеннях терміну "система" виділяються три основних значення: 1) система - цілісний комплекс взаємопов'язаних елементів; 2) система утворює особливу єдність із середовищем; 3) будь-яка система зазвичай становить елемент (підсистему) системи більш високого порядку, а елементи (підсистеми) системи, у свою чергу, самі, як правило, є системами, але більш низького порядку. Всі три значення в сукупності досить повно характеризують поняття системи. Л. фон Берталанфі сформулював наступні властивості системи, які були відомі і раніше в географії: 1) цілісність (зміна будь-якого елементу веде до зміни всієї системи); 2) торб- мативно (зміна будь-якого елементу залежить тільки від нього самого); 3) механізація (перехід від цілісності до сумативним); 4) централізація (збільшення коефіцієнтів взаємодії елементів системи, що приводить до зміни всієї системи); 5) ієрархічна побудова. Системний підхід до вивчення об'єктів різного характеру є в даний час загальнонаукових принципом. Його застосування привело вже до значних змін в наукових дослідженнях.

За визначенням англійського географа Д. Харвея, система включає безліч елементів, ідентифікованих по деякому змінному ознакою об'єктів; безліч відносин між ознаками об'єктів і безліч відносин між ознаками об'єктів і зовнішнім середовищем.

Географія, об'єктом вивчення якої є складні територіальні системи, найбільш добре підготовлена до сприйняття і активного застосування системного підходу. Тому окремі елементи системного аналізу в географії можна знайти ще в роботах Страбона, Л. Гвіччардіні, Б. Варения, А. Гумбольдта, К. Ріттера, І. Тюнена і ін. У Росії комплексний науковий аналіз в географії з елементами системного підходу представлено роботах І. К. Кирилова, М. В. Ломоносова, Η. П. Огарьова, К. І. Арсеньєва, В. В. Докучаєва та інших.

У сучасній географії перші досліди використання системного аналізу в дослідженні територіальних систем представлені в працях Б. Беррі, Е Чорлу, П. Хаггету, Т. Хагерстранда, Дж. Ленгтон, Д. Харвея та ін. У Радянському Союзі практичне застосування системного підходу в географії та екології з'явилося в 1960-і рр. і сприяло синтезу наук про Землю і соціально-економічних дисциплін. Традиційно використовується в географії комплексний підхід з'явився сприятливою передумовою розвитку системних уявлень у цій предметній області.

Найбільшою мірою ідеї системного аналізу в фізичної географії проявилися в розробленому в 1960-х і узагальненому в 1970-і рр. академіком В. Б. Сочавою вченні про геосистеми. Під Геосистема розуміють відносно цілісне територіальне утворення, що формується в тісному взаємозв'язку і взаємодії природи, населення і господарства, цілісність якого визначається прямими, зворотними і перетвореними зв'язками, що розвиваються між підсистемами геосистеми.

Останні десятиліття знаменуються появою в нашій країні цілого ряду робіт, які характеризуються використанням системного підходу в теоретико-методологічних дослідженнях. Визначається істота поняття "Геосистема" (географічна (територіальна) система), засноване на наведеному вище родовому понятті: геосистема складається з цілісного безлічі взаємозалежних і взаємодіючих компонентів географічної оболонки.

Спочатку термін "Геосистема" використовувався для позначення тільки природних територіальних систем. Пізніше він став застосовуватися для позначення природних (природно-географічних) утворень; соціально-економічних (суспільно-географічних) утворень; складних просторових природно-соціальних (соціально-природних) систем, що включають одночасно елементи природи, населення (людини) і всі прояви його матеріальної і духовної культури; всіх об'єктів галузей знання, що охоплюють науки про Землю.

В даний час поняття "Геосистема" міцно увійшло в число основних понять теорії та методології географічної науки. У соціальній та економічній географії частіше застосовується термін "територіальна соціально-економічна (господарська) система" (ТСЕС). Близькі до цієї категорії геопросторові системи (ГПС), досліджувані В. Д. Сухоруковим, який звертає увагу на полиструктурное зміст і багатовидові зв'язку ДПС. Він підкреслює, що надскладним системним утворенням, що виражає всю гаму атрибутивних параметрів географічного простору, виступає планетна цивілізація. Цим поняттям охоплюється природа, матеріальна і духовна культура людей. Утвердилося також уявлення про інтегральної геосистеме, у складі якої функціонують дві взаємопов'язані підсистеми: природно-територіальна і територіальна соціально-економічна, причому їх поєднання здійснюється на базі громадської підсистеми.

Територіальні соціально-економічні системи володіють нескінченною кількістю властивостей. Під властивістю розуміється "те, що притаманне предметам, що відрізняє їх від інших предметів або робить їх схожими на інші предмети". Причому кожна система і кожен її елемент володіють незліченною кількістю властивостей, тому адекватне пізнання залежить від мети конкретного дослідження і визначення на цій основі безлічі найбільш істотних властивостей. Вичерпно описати систему тільки через її властивості неможливо, тому важливим завданням будь-якого системного дослідження є визначення обмеженого, кінцевого безлічі властивостей. Це ж відноситься до відносин між елементами системи. Ми описуємо не реальну, а формалізовану систему, в цьому розумінні поняття системи близьке до визначення моделі. Головними властивостями ТСЕС є наступні.

• 1. Складність (якісні і кількісні відмінності її елементів і атрибутів). "У цьому відношенні, - зазначає 3. Є. Дзеніс, - вся техносфера простіше, ніж організм будь ссавця, а будь-яка соціальна система, в свою чергу, ще складніше, однак найбільш складною є геосистема, що поєднує в собі складності різнорідних складають її систем" .
• 2. Цілісність (наявність єдиної мети і функції). Цілісність системи, з одного боку, обумовлює необхідність розгляду компонентів (підсистем, елементів) системи в їх взаємозв'язку і моделювання всієї системи в цілому, з іншого - цілісність передбачає структурну складність, неоднорідність, членимость системи і моделювання окремих її частин. Цілісність ТСЕС означає, що їх підсистеми і елементи повинні розглядатися взаємопов'язано.
• 3. Емерджентність - незвідність властивостей системи до суми властивостей окремих елементів. Кожна з ТСЕС володіє єдиним у своєму роді поєднанням елементів (підсистем) з їх особливими, специфічними зв'язками, тому ціле являє собою щось більше, ніж просту суму частин. Причому чим вище організація систем, тим більш унікальним і своєрідним є це поєднання. Властивість більш складних систем здобувати якість, не зустрічається в елементів або підсистем окремо, і є властивість емерджентності. Ефект емерджентності, виражений в узгодженні іманентних (внутрішніх) і емерджентних (глобальних) інтересів при господарському освоєнні території окремих регіонів країни, широко застосовується в теорії компромісних рішень при альтернативному підході до раціонального використання території.
• 4. Структурність - обумовленість поведінки системи се структурними особливостями. Цілісні якості є результат взаємодіючих між собою компонентів, що складають систему. Компонентами зазвичай виступають підсистема - частина системи, яка сама є системою, і елемент - межа подільності системи в рамках даної якості. Ціле обумовлено наявністю частин, частини є результат існування цілого.
• 5. Автономність - здатність створювати і підтримувати високий ступінь внутрішньої упорядкованості, тобто стан із низькою ентропією. Мірою впорядкованості служить рівень негентропії. Мірою дезорганизованности, безладу ТСЕС є ентропія. Процес розвитку ТСЕС, з одного боку, веде до збільшення неоднорідності компонентів, ускладнення ієрархії, підвищення організованості в системі, що відповідає зменшенню ентропії (збільшення негентропії). З іншого боку, природний процес неминуче супроводжується вирівнюванням різних потенціалів між компонентами ТСЕС, збільшенням їх однорідності, зниженням рівня організації, чому відповідає збільшення ентропії (пониження негентропії) геосистем.
• 6. Взаимосвязанність системи і середовища - система формує і проявляє свої властивості тільки в процесі взаємодії із зовнішнім середовищем. Цілісність системи передбачає її відособленість, обмеженість від зовнішнього середовища, отже, виділення кордонів системи має об'єктивне підгрунтя. Проте визначити ці межі не завжди просто, так як система знаходиться у взаємодії з сусідніми системами, з навколишнім середовищем. Зазвичай об'єкти, безпосередньо беруть участь у створенні властивостей даного цілого, відносять до самої системи, а беруть участь у формуванні інтегративних властивостей опосередковано - до навколишнього середовища.
• 7. Ієрархічність - підпорядкованість елементів системи. Ієрархія ТСЕС має ряд властивостей: а) вертикальної декомпозицией (тобто вертикальні зв'язки обумовлюють багаторівневість підсистем геосистеми, вищестоящі підсистеми включають в себе нижчестоящі); б) пріоритетом дій підсистем верхнього рівня; в) залежністю функціонування і розвитку підсистем нижніх рівнів. ТСЕС характеризуються невизначеністю розмірів при більш-менш визначеному верхньому порозі (географічна оболонка).
• 8. Керованість - наявність зовнішньої або внутрішньої системи управління. Управління безпосередньо пов'язане з передачею, зберіганням і обробкою інформації про внутрішні і зовнішні станах системи. Пізнання законів функціонування керованих систем відкриває можливості більш точного прогнозу їх майбутніх станів.
• 9. Стійкість. Існує більше десятка визначень стійкості територіальних систем. А. А. Краукліе наводить наступні складові поняття стійкості: сталість (константність), інерційність (стійкість до збурень), еластичність (швидкість відновлення після порушення), амплітуда (інтервали обурення, в межах яких можливе відновлення), траєкторія (стійкість загальної тенденції зміни) і стійкість циклів. В цілому всі різноманітні підходи до визначення стійкості можна звести до трьох основних: стійкість як здатність зберігати свої властивості протягом певного часу при зовнішніх впливах; підтримувати внутрішні зв'язки при переході з одного стану в інший; самовідновлюватися після припинення впливу.
• 10. Множинність описів. В силу складності систем і необмеженої кількості властивостей їх пізнання вимагає побудови безлічі моделей в залежності від мети і завдань дослідження.
• 11. Територіальність. Розміщення в просторі - це головна властивість систем, що розглядається географією. Воно передбачає врахування залежності функціонування і розвитку геосистеми від розміщення її елементів на території.
• 12. Динамічність - розвиток систем в часі. Елементи геосистем пов'язані між собою не тільки просторово, а й через час. Функціонування ТСЕС в часі (еволюція) являє собою процес зміни стану їх окремих елементів і підсистем, що призводить до зміни систем в цілому. У ході еволюції відбувається зміна структури геосистеми, її функцій, режиму функціонування, що викликає або ускладнення, або спрощення системи. Накопичення цих змін призводить до переходу геосистеми в новий стан.

ТСЕС характеризуються різною активністю (існують пасивні та активні ГС), розрізняються вони своїм средоформірующім значенням, врівноваженістю, рівнем і характером інтеграції складових їх елементів і т.д. Крім того, конкретні ТСЕС є відкритими, екстравертність. Це означає, що при їх вивченні необхідно враховувати, по-перше, їх взаємодія з середовищем; по-друге, те, що більшість з них мають цілеспрямовану активність.

У соціально-економіко-географічних дослідженнях системний підхід нині знайшов застосування для вирішення ряду завдань.

• 1. Пошук просторових закономірностей у розміщенні продуктивних сил і населення. Цей напрямок представлений в моделі "ізольованої держави" І. Г. Тюнена, теорії "штандорта" А. Вебера, теорії "центральних спальних місць" В. Крісталлера, в "просторової економіці" А. Льоша, а також у працях вітчизняних географів - Ю. Г. Ліпеца, С. Я. Ниммік, Б. Б. Родоман та ін.
• 2. Застосування математичних підходів і статистичних методів в географічних дослідженнях з використанням комп'ютерного моделювання, тобто "кількісної географії", яка почалася в 50-60-і рр. XX ст. завдяки працям західних економікогеографов Б. Беррі, У. Бунге, В. Гарріса, Д. Харвея, Р. Дж. Чорлу, російських - Н. І. Блажко, А. М. Трофимова, В. С. Тикунова, М. Д. Шаригіна.
• 3. Теорія економічного районування, вчення про ТПК, концепція енерговиробничих циклів (ЕПЦ), розроблені вітчизняними економікогеографамі І. Г. Александровим, Η. Н. Баранським, Η. Н. Коло- Совським, Ю. Г. Саушкіну, Т. М. Калашникової.
• 4. "Регіональна наука" В. Изарда (У. Айзарда). Це напрямок, який одержав велике поширення в національних географічних школах Європи і США, вважається важливим засобом аналізу регіональних систем. Методи регіонального аналізу знаходять досить широке практичне застосування.