Повна версія

Головна arrow Педагогіка arrow ІСТОРІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ ПЕДАГОГІКИ І ОСВІТИ

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

ВИХОВАННЯ, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ У СЕРЕДНІХ СТОЛІТТЯ І ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

Християнська релігія як ідеологічна основа розвитку культури і освіти в Середні століття

У 476 році ослаблена внутрішніми протиріччями Римська імперія впала під натиском німецьких племен. З цього моменту починається новий етап історико-культурного розвитку Західної Європи, іменований Середньовіччям (V- XVI ст.). При формуванні середньовічної культури в якості ведучих культурних парадигм найбільш явно виділяються християнський світогляд і спосіб життя, а також римський ідеал імперської державності. Одночасно ідеологічно пригнічуються і переосмислюються язичницькі античні традиції і погляди на життя. У цей період складаються нові економічні відносини, побут, дозвілля, традиції і т. П. За часів Середньовіччя докорінно змінюються етнічні спільності і державні утворення. Замість примітивних варварських країн і відокремлених сеньйор утворюються великі централізовані держави на національній і міжнаціональній основі.

Головною силою, що зробила вирішальний вплив на весь історико-культурний процес середньовічної Європи, була успадкована від Античності християнська релігія, всередині якої починаючи з 1054 року виділяються дві головні різновиди, відомі як «православ'я» і «католицизм». Їх своєрідне теологічне зміст почало складатися після поділу Римської імперії в 395 році, відповідно, на Східну і Західну. Богословські основи християнства в східному варіанті (т. Е. Православ'я) остаточно склалися в IX-XI століттях у Візантії і були прийняті давньоруським державою в роки його хрещення. Країни ж західної цивілізації, в більшості своїй, дотримувалися релігійної ідеології католицизму, відмінними рисами якої (в порівнянні з православ'ям) були: додавання до «символу віри» (в догмат про Трійцю) филиокве (т. Е. Положення про те, що святий дух виходить не тільки від Бога-батька, а й від сина); наявність догмату про непорочне зачаття Діви Марії і її тілесне вознесіння; целібат (обітницю безшлюбності у католицьких священиків); сувора централізація і наявність своєрідного монархічного центру (папства) у Ватикані; спеціальний догмат про непогрішимість Папи; різке розмежування між кліром (духовенством) і мирянами.

Перехід від античного язичницького світосприйняття до християнського знайшов своє відображення і в новому погляді на людину. Людина в Середні століття перестає сприйматися як мікрокосм, відокремлюється з космічної і природного життя і як би підноситься над нею. Його оголошують «вінцем творіння», створеним за образом і подобою Бога. В обґрунтування даної антропологічної моделі середньовічні теологи проводять аналогію між з'єднанням божественного і людського у Христі з з'єднанням душі і тіла в людях. Звідси і справжню суть земного життя кожного індивіда вони бачать в беззастережному підпорядкуванні тілесного початку духовному. Все це пояснює той факт, що в Середні століття на зміну символу античної культури - всебічно і гармонійно розвиненому красеню-атлету - приходить новий виховний ідеал в образі одухотвореного людини-аскета.

Новий погляд на людину стимулює увагу релігійних мислителів до проблеми його волі, а відповідно, і його внутрішнього «я». В античній філософії це питання не стояло так гостро і не вивчався так глибоко. Воля там розглядалася лише як функція, тісно пов'язана з інтелектом, який і показує їй мета руху. Як сили, яка здатна автономним чином визначати і направляти людське життя, вона починає розумітися лише в середньовічний період розвитку європейської історії. Дане відкриття і християнське світобачення змусили вчених звернути увагу на існуючі розбіжності і навіть протиріччя між волею Бога і людини, що, врешті-решт, призвело до усвідомлення «я» як особистості. Деякі пізні і середньовічні філософи-богослови виступають при цьому проти крайнього аскетизму як сенсу праведного життя. Так, Тертуліан (бл. 160 - після 220) звертає особливу увагу і відстоює значимість тілесності Христа, щоб підкреслити в ньому людське начало; Августин Аврелій (354 - 430) в своїй «Сповіді», здійснюючи рефлексивний аналіз «нового» людини в його відношенні до Бога і світу, описує картину самоствердження індивідуального і неповторного в окремо взятих людей; відомий просвітитель Альбін Алкуїн (бл. 735 - 804) вважає, що не тільки релігійні, а й світські знання допомагають досягти мудрості, а тому їх треба не зневажати, а всіляко вивчати; Фома Аквінський (1225 - 1274) виходить з тези про те, що людина, подібно Всесвіту, потребує двигуні, яким є душа, тіло ж не є її кайданами, а навпаки, їх з'єднання є благо для обох, так як Бог, вдихнувши душу в людини, як би пристосовує її до конкретної тілесної оболонці, даруючи шанс на індивідуальне життя і безсмертя.

Зробивши внутрішнє життя людини предметом глибокого вивчення, приділяючи першочергову увагу інтимним сторонам людської душі і набуття чесноти, європейські богослови-просвітителі Середньовіччя на довгі часи дали педагогіці ясні моральні орієнтири, засновані, в суті своїй, на вічних цінностях християнської моралі.

 
<<   ЗМІСТ   >>